Під час холодної війни в СРСР ЗМІ піддавалися жорсткій цензурі, а багато товарів було заборонено. До цього списку потрапляли музика і книги. Однак дисиденти робили свою справу: багато книг передавали між читачами таємно, інші переписували від руки. І радянські громадяни навіть знайшли спосіб, щоб записувати музику.
Тоді ще не було касет, тільки вінілові платівки. Записати на них музику було дуже складно: необхідний був спеціальний верстат. Та й чисті диски були дорогі. Тому музика знайшла зовсім несподіване втілення – її стали записувати на рентгенівських знімках. Їх збирали в смітниках, купували в лікарнях і перетворювали на платівки. З моторошних знімків з переламаними кістками і вивихнутими кінцівками звучали Елвіс Преслі, Beatles, Rolling Stones. І всіх їх записували на верстаті, який був зібраний самостійно.
Записувальний пристрій був схожий на грамофон, але працював у зворотному напрямку. Замість “голки”, яка читала музику на пластику, тут була різальна голівка, що дряпала порожню обертову поверхню, куди і подавався звуковий сигнал. Кожен запис обрізали в режимі реального часу, і на його якість впливало все, починаючи від віку ріжучої голівки до варіанту поверхні та типу музики. Ці диски називали по-різному: “джаз на кістках”, “записи на ребрах”, “музика кісток”. І якщо перші записи звучали дуже якісно і їх було складно відрізнити від оригіналів, то пізніше, коли практика стала повсюдною, якість значно впала. Працювала така платівка недовго, музику можна було програти кілька десятків разів, проте ці заборонені мелодії, навіть із безліччю вад, були захопливими. Коштували підробки дуже дешево, не більше півтора рубля. З “джазом на кістках” активно боролися, і наприкінці 1950-х років навіть було створено спеціальні музичні патрулі. Однак кісткові платівки були популярні ще кілька років, поки їх не замінили касети. Він буде в 5 разів більшим: у якій країні побудують новий адронний колайдер
Поділіться цим: